Мікроекономічний аналіз взаємозв’язку інвестицій та процентних ставок


Економіка України потребує сьогодні значного обсягу внутрішніх інвестицій, оскільки довогостровокий економічний приріст забезпечується через підвищення продуктивності праці.

Інвестиції – процес створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до змін у запасах капіталу. Джерелом інвестицій є заощадження економічних агентів, зокрема позичкові кошти, які утворюються у домогосподарств за рахунок заощаджень.

Протягом останніх 5 років вченим удалося проаналізувати і систематизувати основні помилки, які з’являлися в реальних інвестиційних проектах. Цікаво зазначити, що великі західні інструкції інвестори (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку), приходячи із своїм капіталом на ринковий простір країн СНД і виявляючи, що учасники переговорів не мають необхідної професійної кваліфікації, вдавалися до спрощеної оцінки критеріїв доцільності інвестицій.

Інвестиції означають збільшення капіталу. Приєднання до існуючого капіталу будівель та устаткування збільшує національний обсяг виробництва і забезпечує економічне зростання у довгостроковому періоді.

Інвестиції відіграють подвійну роль, визначаючи в короткостроковому періоду обсяг виробництва через впливи на сукупний попит.

У довгостроковому періоді вони впливають на економічне зростання через капіталоутворення, на потенційний обсяг виробництва та сукупну пропозицію.

У процесі функціонування виробництва підприємства не тільки здійснюють і відшкодовують свої поточні витрати, але і розміщують частину доходу в розширення виробництва шляхом інвестування або катіталоутворення. Як показують розрахунки, в середньому одну третину обсягу фінансових коштів підприємств різних галузей економіки становлять інвестиції. Це поняття на сьогодні є одним з тих, які найбільш широко вживаються в економічній діяльності суспільства.

У цілому ж в Україні створено всі умови для виведення інвестиційних процесів на європейський рівень. Для цього потрібна лише злагоджена система роботи усіх гілок влади.

11 Термін інвестиція походить від латинського invest, що означає вкладати. З точки зору економічної теорії інвестиції є вкладенням капіталу з метою подальшого його збільшення. Отже, інвестиції можуть розглядатися як рушійні сили самозростання вартості підприємств і економічного зростання держави та суспільства в цілому.

Закон України Про інвестиційну діяльність визначає інвестиції як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької і інших видів діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту. Подібне визначення дається у матеріалах Комітету ООН з промислового розвитку: Інвестиції являють собою довгострокове вкладення економічних ресурсів з метою одержання і створення чистих вигод у майбутньому. Американські вчені Макконелл К. Р. і Брю С. Л. у популярному підручнику Економікс пишуть: Інвестиції - це витрати на виробництво засобів виробництва та їх накопичення і на збільшення матеріальних ресурсів.

Юридичні та фізичні особи, які мають капітал і вкладають його в об'єкти інвестування, називаються інвесторами.

Закон України Про інвестиційну діяльність передбачає, що інвестори можуть здійснювати інвестиції у вигляді:

Грошових сум, цільових, банківських вкладів, паїв, акцій та інших цінних паперів.

Рухомого і нерухомого майна (землі, будівель, споруд, обладнання та інших матеріальних цінностей).

Прав інтелектуальної власності, які мають вартість, включаючи авторські права, права на винаходи, торгові, промислові і знаки обслуговування, фірмові найменування, ноу-хау та ін..

Сукупності технологічних, технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва.

Права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням, а також інших майнових прав та цінностей.

Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій називається інвестиційною діяльністю. Інвестиційна діяльність в Україні регулюється двома основними законодавчими актами - Про інвестиційну діяльність і Про іноземні інвестиції.

Інвестиційна діяльність у державі є одним із основних напрямків розширення та відтворення основних фондів і виробничих потужностей підприємств на базі науково-технічного прогресу, що уможливлює регулювання розвитку економіки, Істотне підвищення її ефективності. Інвестиції по своїй суті є Двигуном економіки, що забезпечує її поступальний рух вперед.

Особливу увагу розвитку цьому процесу слід надавати в Період переходу до ринкових відносин, коли економіка потребує Великих інвестицій через необхідність перепрофілювання більшості підприємств. Великий попит на інвестиції спричиняють приватизаційні процеси. В умовах економічної кризи, яку переживає Україна, внутрішні інвестиційні ресурси значно зменшились, що пов'язанПро насамперед зі зменшенням можливостей бюджету. Покладаються надії на надходження зовнішніх інвестицій, але цей процес поки що гальмується складною податковою системою, повільними кроками приватизації, нестабільністю політичної системи.

Класифікація інвестицій

Для сутнісно-змістової характеристики інвестицій істотне практичне значення має класифікація інвестицій за окремими ознаками (1.).

Основним класифікаційним критерієм при аналізі інвестицій є об'єкт інвестування.

За даною ознакою всі інвестиції поділяють на реальні та фінансові.

Під реальними інвестиціями розуміють вкладання коштів в реальні активи, які, в свою чергу, поділяються на капітальні вкладення, інновації та інвестиції в нематеріальні активи.

1. Класифікація інвестицій.

Провідне місце в інвестиційній діяльності підприємств займають капітальні вкладення, тобто витрати матеріальних, трудовик і фінансових ресурсів на відновлення та приріст основних фондів. За допомогою капітальних вкладень розширюються й удосконалюються виробничі потужності, основні фонди, забезпечується підвищення технічного рівня виробництва, що є матеріальною основою для підвищення продуктивності праці.

Капітальні вкладення складаються з таких основних елементів:

Витрати на будівельно-монтажні роботи (будівлі, споруди, роботи з освоєння, підготовки і планування території забудови, монтаж устаткування).

Витрати на придбання машин, механізмів, інструментів, інвентарю тощо.

Інші витрати (капітальні роботи і витрати на проектно-дослідницьку діяльність, утримання дирекції будівництва, підготовку та перепідготовку кадрів).

Співвідношення між основними складовими частинами: витратами на будівельно-монтажні роботи, вартістю устаткування, машин, механізмів та іншими витратами - характеризує технологічну структуру капітальних вкладень. Прогресивність останньої визначається збільшенням у складі капітальних вкладень питомої ваги витрат на придбання активної частини основних виробничих фондів.

Технологічна структура істотно впливає на ефективність капітальних вкладень. Так, збільшення в їх складі питомої ваги устаткування - найбільш активної частини основних фондів - дає змогу зменшити обсяги капітальних вкладень на одиницю продукції і тим самим підвищити економічну ефективність виробничої діяльності. Поліпшення технологічної структури капітальних вкладень сприяє підвищенню технічного рівня підприємства, дальшій механізації й автоматизації виробництва.

Відтворювальна структура капітальних вкладень - це розподіл їх за основними формами відтворення основних фондів-на нове будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переоснащення функціонуючих підприємств.

До нового будівництва належить будівництво підприємств, філій, споруд та окремих виробництв на нових ділянках для введення в дію нових потужностей. До розширення діючих підприємств - будівництво додаткових виробництв, нових цехів та розширення деяких діючих цехів і об'єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення для спорудження нових чи додаткових виробничих потужностей. Реконструкція діючих підприємств включає перебудову діючих цехів і об'єктів, а також їх розширення у випадках, коли нове устаткування не можна розмістити в існуючих будівлях. Технічне переоснащення - це процес підвищення технічного рівня окремих ділянок виробництва завдяки впровадженню нової техніки і технології, модернізації та заміні старого устаткування на високоефективне, комплексній механізації й автоматизації виробництва.

Розширення, реконструкція та технічне переоснащення мають ряд переваг порівняно з новим будівництвом, бо вимагають менше капітальних вкладень на одиницю додаткової потужності за рахунок істотного зниження витрат на будівельно-монтажні роботи, дорожнє будівництво, освоєння території. При цьому значно скорочуються строки введення в дію додаткових потужностей.

У період переходу до ринкових відносин технічне переоснащення, реконструкція та розширення існуючих підприємств залишаються на найближчу перспективу основними формами відтворення основних фондів, оскільки вони забезпечують високу віддачу капітальних вкладень.

Основною формою розширеного відтворення основних фондів є капітальне будівництво, тобто створення виробничих і невиробничих основних фондів шляхом будівництва нових, розширення, реконструкції, технічного переоснащення і модернізації діючих об'єктів. За допомогою капітального будівництва здійснюється реновація морально та фізично спрацьованих основних фондів. Капітальне будівництво охоплює всі стадії створення останніх, починаючи від проектування об'єктів і закінчуючи введенням їх у дію. Основними стадіями капітального будівництва є здійснення комплексу будівельно-монтажних робіт, налагодження і випробування встановленого устаткування, забезпечення введення об'єктів у дію.

Тому важливою складовою частиною планування на підприємстві є план капітального будівництва, який розробляється одночасно з планом виробництва продукції. Завдяки цьому забезпечується комплексне вирішення питань виробництва і капітального будівництва. При розробці згаданого плану капітальні вкладення слід насамперед спрямовувати у виробництва, які забезпечують підвищення технічного рівня та нарощування виробничих потужностей за рахунок їх розширення, реконструкції, технічного переоснащення, впровадження прогресивних і новітніх технологій, модернізації та заміни спрацьованого устаткування.

План капітального будівництва підприємства складається з таких основних розділів:

1 Планове завдання з введення в дію виробничих потужно­стей і основних фондів.

2 Обсяг капітальних вкладень, їх напрями і структура.

3 Титульні списки об'єктів.

4 План проектно-пошукових робіт.

5 Техніко-економічне обґрунтування ефективності капітальних вкладень.

У титульних списках об'єктів капітального будівництва наводяться конкретні завдання щодо введення в дію виробничих потужностей, основних фондів, а також напрями капітальних вкладень по об'єктах.

План введення в дію виробничих потужностей складають у натуральних і вартісних показниках на основі розрахунків та балансу виробничих потужностей з виробництва продукції з Урахуванням максимального використання внутрішніх резервів підприємства. Планування введення основних фондів здійснюється у вартісних показниках за кошторисною вартістю, включаючи вартість устаткування, будівельно-монтажних робіт та інші витрати. Кошторис є основним документом на будівництво, на основі якого здійснюються: планування капітальних вкладень, фінансування будівництва та розрахунки між підприємством і будівельними організаціями.

У капітальному будівництві існують дві організаційні форми ведення робіт: підрядним і господарським способом. За підрядної форми будівельні організації ведуть будівництво за договором з підприємством-замовником. Підрядник несе відповідальність за виконання всього комплексу будівельно-монтажних робіт і введення об'єкта в експлуатацію. При господарському способі будівельні роботи здійснюють самі підприємства.

В умовах переходу до ринкової економіки капітальне будівництво повною мірою відображає загальну глибоку кризу в народному господарстві держави. Структурна перебудова економіки здійснюється в умовах обмеження інвестиційних ресурсів, що істотно впливає на обсяги капітальних вкладень. Причинами цього є підвищення цін на всі види ресурсів, що використовуються у будівництві, невизначеність їх динаміки, нестача власних коштів, скорочення бюджетних асигнувань, обмеженість кредитних ресурсів.

Інновації - це вкладення в активи, що забезпечують розвиток науково-технічного прогресу. Ці інвестиції реалізуються в процесі інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність - одна з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу.

Ця діяльність включає:

Фінансування фундаментальних наукових досліджень.

Прогресивні міжгалузеві структурні зрушення.

Випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології.

Розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій.

У практичній діяльності підприємств інновації є перетворенням досягнень науково-технічного прогресу в реальний процес, втілений в нові продукти та технології.

Інвестиції в нематеріальні активи - це інвестиції в патенти, ліцензії, промислові зразки, торгові знаки, ноу-хау, технічну, науково-практичну, Інструктивну, технологічну, управлінську, проектно-кошторисну та іншу документацію.

Фінансові інвестиції - це вкладення коштів у придбання фондових (інвестиційних) цінних паперів (акції, облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, казначейські зобов'язання), спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї тощо. Капітал, вкладений у цінні папери, називають фондовим.

Найбільш поширеними формами цінних паперів є акції та облігації. Відповідно до Закону України Про цінні папери і фондову біржу акція є цінним папером без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Залежно від способу реєстрації акції можуть бути іменними і на пред'явника. Крім того, їх поділяють на прості та привілейовані. Акції на пред'явника вільно продаються і купуються на ринку цінних паперів без реєстрації нового власника. За іменними акціями дані про їх власника вносяться у книгу реєстрації акціонерного товариств, що значно ускладнює можливості їх продажу. Отже, вони менш ліквідні, ніж акції на пред'явника.

Привілейовані акції дають власникові право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. За простими ж акціями виплачуються дивіденди, розмір яких залежить від величини прибутку підприємства.

Випуск усіх видів акцій здійснюється акціонерним товариством у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства в разі перетворення останнього на акціонерне товариство. До цього треба додати, що привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного підприємства.

На ринку цінних паперів акції продаються за ціною, яка складається під впливом попиту та пропозиції на них, і, як правило, вона відрізняється від номінальної вартості. Таку ціну називають курсом акцій. Основними чинниками, що впливають на курс акцій, є рівень позичкового відсотка і доходності, які склалися на фінансовому ринку. При цьому доходність є визначальним фактором. Більш стала динаміка зростання дивідендів за акціями сприяє підвищенню рейтингу акціонерного товариства. Тому будь-яке підприємство має прагнути до збільшення виплачуваних дивідендів.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк її номінальну вартість з виплатою фіксованого відсотка. Облігації всіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред'явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються, або з обмеженим обігом.

Облігації внутрішньої державної і місцевої позик випускаються на пред'явника. Обов'язковим реквізитом цільових облігацій має бути зазначення товару (послуги), під який (яку) вони випускаються. Облігації, що призначаються для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових облігацій), повинні мати купонні листки на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств - емітент з офор­мленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру статного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених облігацій.

Підприємства також можуть поміщати свої кошти у вигляді банківських вкладів. Найпоширенішою формою таких вкладів є депозити.

Депозит - це грошові або інші види активів, розміщені на збереження у фінансово-кредитних закладах. Якщо кошти даються на зберігання протягом певного періоду, за це сплачується відповідний відсоток, що є доходом інвестора.

Окрім класифікації інвестицій за об'єктами інвестування їх ще поділяють за характером участі в інвестуванні. Розрізняють інвестиції прямі та непрямі. Пряме інвестування здійснюють інвестори, які беруть безпосередню участь у виборі об'єктів інвестування та вкладанні в них коштів (майна, активів). Як правило, інвестори добре обізнані з об'єктом інвестування й володіють механізмами інвестування. Непрямі інвестиції здійснюють інвестиційні чи фінансові посередники. Оскільки не всі інвестори мають необхідну кваліфікацію для ефективного добору об'єктів інвестування та управління інвестиціями, то певна їх частина купує цінні папери, які випускаються інвестиційними та фінансовими посередниками. Посередники вкладають зібрані кошти у найефективніші на їхній погляд, об'єкти інвестування, керують ними, а потім розподіляють одержаний прибуток між своїми клієнтами - інвесторами.

За періодом інвестування інвестиції розподіляються на коротко - та довгострокові. Короткострокові інвестиції здійснюються на період до одного року. До них належать короткострокові депозитні вклади, придбання короткострокових ощадних сертифікатів тощо. Довгострокові інвестиції здійснюються на період понад рік. Великі інвестиційні компанії розподіляють їх на чотири види з періодом інвестування: а) до двох років; б) від двох до трьох років; в) від трьох до п'яти років; г) понад п'ять років.

За формою власності виділяють приватні та державні інвестиції. Перші з них здійснюються недержавними суб'єктами господарювання та громадянами, другі - органами державної влади або державними суб'єктами господарювання. Вони відрізняються за напрямком, метою та джерелами фінансування. Приватні інвестиції спрямовуються, як правило, в найбільш рентабельні галузі економіки, а державні - у кризові галузі, сектори державного підприємництва, сфери виключної компетенції держави та інфраструктуру народного господарства. Зрозуміло, що основною метою здійснення приватних інвестицій є одержання прибутку та його максимізація. Здійснення дер­жавних інвестицій має на меті реалізацію невід'ємних функцій позикові кошти суб'єктів господарювання, а джерелом фінансування державних інвестицій - податки та інші обов'язкові платежі, акумульовані в бюджеті держави та в позабюджетних фондах.

За місцем розташування розрізняють інвестиції всередині країни та за кордоном. Інвестиції всередині країни передбачають вкладення коштів в об'єкти інвестування, розташовані в територіальних межах певної країни. Інвестиції за кордоном - в об'єкти, розташовані за межами вказаної країни (до їх числа належать цінні папери емітовані нерезидентами).

За причиною виникнення доцільно виділити первинні і похідні інвестиції. Причинами виникнення первинних інвестицій є зовнішні фактори (досягнення НТП, розширення зовнішніх ринків, демографічні зміни, пов'язані з приростом населення, політичні катаклізми). Похідні інвестиції являють собою створення капіталу внаслідок збільшення рівня споживацьких витрат. Тобто первинні інвестиції дають початковий поштовх зростанню економіки, тоді як похідні, з одного боку, є результатом зростання доходу, а з іншого - фактором його подальшого зростання.

За функціональною спрямованістю і значенням в інвестиційному процесі розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції - це загальний обсяг інвестування в певному періоді.

Чисті інвестиції - це сума валових інвестицій без суми амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Динаміка чистих інвестицій характеризує економічний розвиток підприємства, галузі, держави. Якщо сума чистих інвестицій від'ємна, тобто обсяг валових інвестицій менший від суми амортизаційних відрахувань, це свідчить про економічний занепад і зменшення обсягу випуску продукції, а якщо перевищує суму амортизаційних відрахувань, це свідчить про розвиток економіки.

12 Джерела фінансування інвестицій

Для забезпечення ефективного інвестиційного процесу на підприємстві важливе значення має визначення джерел фінансування інвестицій. Можливі джерела фінансування інвестицій на підприємстві показано на 2.

Найважливішим джерелом фінансування інвестицій є власні кошти підприємства. Вони формуються за рахунок прибутку, амортизаційних відрахувань та інших джерел.

Безумовно, що основним джерелом власних коштів є частина прибутку від основної та інших видів діяльності підприємства, яка спрямовується на розвиток виробництва.

Не менш важливе значення мають амортизаційні відрахування, що включаються в собівартість продукції, надалі акумулюються в спеціальних фондах і використовуються для заміни застарілого устаткування.

Джерела фінансування інвестицій

Окрім того, джерелами власних коштів можуть бути інші джерела: виручка від реалізації вибулого і надлишкового майна позареалізаційні доходи (від володіння корпоративними правами, оренди, лізингових операцій та ін.), виручка від попутного видобутку корисних копалин, кошти на відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха.

Суттєвим джерелом інвестування в ринкових умовах є позики. Тут основною формою фінансування є кредит, тобто надання грошових сум в борг на певний час за відповідну плату, За рахунок кредитів значно розширюються фінансові можливості підприємства, але водночас виникає ризик, пов'язаний з необхідністю повернення боргів і сплати процентів за кредит. Тому підприємству слід підтримувати оптимальне співвідношення між власним і позичковим капіталом. Зменшення питомої ваги позичкового капіталу у його загальній структурі погіршує фінансові можливості підприємства, призводить до зниження прибутковості, але надмірна заборгованість загрожує втратою довіри інвесторів через можливу неспроможність сплатити надто великі борги.

Спеціальними формами довгострокового кредитування є оренда і лізинг.

Оренда - засноване на договорі строкове і відшкодовуване володіння і користування майном, яке необхідне орендарю для здійснення господарської або іншої діяльності. В оренду можуть бути передані:

земля, інші природні ресурси.

підприємства в цілому, їх структурні підрозділи.

окремі будівлі, обладнання, транспортні засоби.

інші матеріальні цінності.

Формою розрахунку між суб'єктами оренди є орендна плата-регулярні платежі орендодавцю за здане в оренду майно, яке використовується протягом терміну оренди. Розміри цих платежів і порядок їх внесення фіксуються в договорі оренди.

Орендна плата включає в себе амортизаційні відрахування від вартості орендованого майна, орендний процент (частина прибутку, недоодержана через неможливість використання власником орендованого майна), який встановлюється, як правило, на рівні, не нижчому, ніж банківський процент.

Найсуттєвішими перевагами оренди в порівнянні із придбанням певних об'єктів є те, що вона не вимагає від орендаря значних початкових інвестицій на купівлю об'єктів, а також той факт, що ризик за техніко-економічне старіння орендованого майна (найчастіше устаткування) несе орендодавець. Разом з тим оренда обмежує підприємницьку діяльність орендаря, оскільки він не є власником орендованого майна.

Доцільність оренди вимагає ретельного вивчення і обґрунтування у кожному конкретному випадку.

Лізинг - оренда майна у кредитора, який придбав його з метою здачі в оренду. Розрізняють оперативний і фінансовий лізинг. Оперативний лізинг передбачає надання орендарю права користування матеріальними цінностями орендодавця на термін їх повної амортизації з обов'язковим збереженням права власності орендодавця на орендоване майно та його обов'язкове повернення. Фінансовий лізинг передбачає придбання орендодавцем майна на замовлення орендаря і передачу його орендарю в користування на термін, не менший, ніж термін повної амортизації, з обов'язковою наступною передачею права власності на майно орендарю.

За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відповідають органи державної влади країни. У розпорядженні держави є як важелі прямої дії у вигляді централізованих державних капітальних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово-кредитної політики.

Бюджетні важелі - це встановлена державою система різних видів податків, що практично визначають такий перерозподіл доходів підприємств і громадян країни, який держава вважає оптимальним для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. З бюджетом не можуть зрівнятися фінанси наймогутніших корпорацій. Витрати бюджету є вагомим засобом формування сукупного попиту, а через нього — стимулювання інвестицій взагалі та їх міжгалузевої структури. Навіть система соціальних бюджетних програм (не кажучи вже про прямі бюджетні інвестиції в державний сектор) впливає на структуру попиту, тому що соціальні виплати з бюджету отримують люди, які мають витратити їх на ринку споживчих товарів, а це стимулює виробництво та відповідні інвестиції для цього.

Окрім цього, держава може надавати підприємствам фінансову допомогу у вигляді дотацій, субсидій, бюджетних позик тощо.

В умовах структурної перебудови економіки України за кризового стану більшості вітчизняних підприємств та організацій, за браком власних інвестиційних ресурсів та інтенсивною інтернаціоналізацією (інтеграцією) виробничо-господарських систем об'єктивно необхідним стає все ширше залучення іноземних інвестицій. Останні використовуються для фінансової підтримки вітчизняних товаровиробників та інших суб'єктів господарювання, впровадження нових технологій, нарощування експортного потенціалу, структурної перебудови економіки. Іноземне інвестування може здійснюватися в різних формах залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. Основними типами прямих іноземних інвестицій зазвичай бувають:

А) створення спільних підприємств (організацій).

Б) започаткування діяльності дочірніх підприємств (філій).

В) укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами.

Г) придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів.

Д) купівля контрольних пакетів акцій у підприємств.

В Україні розроблене законодавство про іноземні інвестиції, до якого входять понад 100 різних правових і нормативних документів (законів, постанов, указів, положень, інструкцій та ін.). До них належить і прийнятий у квітні 1996 р. Закон України "Про режим іноземного інвестування". У ньому є ряд позитивних моментів, пов'язаних з особливостями режиму іноземного інвестування, чітким визначенням видів іноземних інвестицій і форм їх здійснення, а також системи державних гарантій захисту іноземного капіталу. Для іноземних інвесторів на території України встановлюється спеціальний режим інвестиційної та іншої діяльності. Зазначається, що для інвестиційних проектів із залученими іноземними інвестиціями, які реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Проте варто ще раз зазначити, що вся законодавча база має принаймні два основних недоліки: по-перше, нестабільність та ненадійність; по-друге, відсутність комплексності та суперечності в самих законодавчих актах. Нестабільність зумовлює неможливість спрогнозувати виробничо-господарську та фінансову діяльність об'єктів інвестування. Забезпечення стабільності нормативної бази для іноземного інвестора важливіше, ніж пільги.

Значні фінансові кошти для інвестування можуть залучатись підприємствами з фондового ринку. Формами їх залучення є продаж акцій, облігацій та інших видів цінних паперів, що можуть випускатись підприємством згідно з чинним законодавством України.

Створення привабливого інвестиційного клімату

Механізм залучення іноземного капіталу

У країнах з ринковою орієнтацією економіки існують біржовий і позабіржовий ринки цінних паперів, кожний з яких виконує властиві йому функції.

Біржовий ринок цінних паперів уособлюють фондові біржі - спеціалізовані установи, які створюють умови для централізова­ної торгівлі цінними паперами через об'єднання попиту і пропозиції, а також надання місця, системи та засобів для їхнього первинного розміщення і вторинного обігу. У процесі приватизації майна державних підприємств через фондові біржі може відбуватися первинне розміщення частки їхніх акцій, що реалізується за грошові кошти. Через фондові біржі здійснюється також розміщення державних цінних паперів. Варто зазначити, що фондові біржі мають забезпечувати формування максимально справедливої ціни на цінні папери через процедуру лістингу та механізм біржових торгів і цим самим підвищувати довіру інвесторів до них.

З метою сприяння залученню фінансових ресурсів для вироб­ничих підприємств і створення фондової інфраструктури має роз­виватися й цивілізований позабіржовий ринок цінних паперів, що зазвичай є торговельно-інформаційною системою для орга­нізованого продажу цінних паперів з використанням для цього діючих товарних бірж. Такий ринок дає змогу розвиватися послугам інвестиційного консультування та управління портфелями цінних паперів, що приваблює передовсім дрібних інвесторів.

Ще одним джерелом інвестування для деяких видів підприємств, особливо державних, може бути фінансування з боку вищестоящих організацій (міністерств, управлінь, холдингів, концернів, об'єднань і т. п.), до складу яких вони входять, у вигляді перерозподілу частини прибутку, амортизаційних відрахувань, фондів розвитку виробництва тощо.

Нарешті, інвестиції можуть здійснюватись у вигляді благодійних, внесків, пожертвувань, спонсорської допомоги інших підприємств, організацій та громадян.

Оцінка ефективності інвестицій

В умовах ринкової економіки для забезпечення розвитку і стійкої життєздатності підприємства важливе значення має обґрунтоване прийняття рішень щодо доцільності інвестицій.

Теорія інвестиційного аналізу передбачає використання певної системи аналітичних методів і показників, які в сукупності дозволяють зробити досить надійні та об'єктивні висновки про доцільність інвестицій. Специфіка цих методів полягає у тому, що кожен з них передбачає розрахунок певного показника, за допомогою якого можна охарактеризувати рівень привабливості проекту в цілому.

Традиційно методи оцінки інвестиційних проектів поділяють на дві групи:

Експрес, або найпростіші методи.

Методи дисконтування.

Експрес-методи оцінки ефективності інвестицій

Ці методи використовують, як правило, для наближеної та швидкої оцінки привабливості інвестиційних проектів і рекомендують для застосування на ранніх стадіях дослідження. Серед них найбільше використовують метод аналізу точки беззбитковості проекту, метод розрахунку бухгалтерської рентабельності інвестицій та метод розрахунку періоду окупності.

Суть методу аналізу точки беззбитковості (або, як ще його називають, критичного обсягу продажів) полягає у визначенні того обсягу продажу продукції, при якому валова виручка від реалізації продукції дорівнює валовим витратам на її виготовлення.

При незначних обсягах виробництва валові витрати перевищують валову виручку і підприємство зазнає збитків. Із зростанням обсягів виробництва збитки зменшуються і при певному обсязі виробництва стають рівними нулю. Якщо обсяги виробництва зростають ще більше, то продукція починає приносити прибутки. Саме тому необхідно визначити такі обсяги виробництва і збуту, при яких валові витрати дорівнюють валовим доходам.

При оцінці ефективності інвестиційного проекту необхідно порівняти проектні обсяги виробництва продукції з величиною критичного обсягу. Якщо проектні обсяги нижче критичного, то слід вживати заходів щодо збільшення обсягів виробництва або відмовлятись від проекту. Якщо очікувані обсяги значно більші від критичного, то проект вважатиметься економічно вигідним.

Окрім того, що метод аналізу точки беззбитковості нескладний для розрахунків, він дозволяє оцінити надійність проекту. Адже чим більші проектні обсяги виробництва, тим більший ступінь надійності має проект. Однак цей метод зовсім не враховує можливість зміни цін на продукцію та вплив фактора часу. Тому його, як правило, використовують для оцінки відносно дрібних комерційних ідей на ранніх стадіях відбору проектів.

Метод розрахунку бухгалтерської рентабельності інвестицій ROI (return on investment) в літературі називають ще середньою нормою прибутку на інвестиції ARR (average rate of return) або розрахунковою нормою прибутку ARR (accounting rate of return). Його суть при цьому не змінюється: розрахунки проводяться виходячи не з грошових потоків (чистий доход + амортизація), а з бухгалтерського показника - доходу підприємства. При цьому визначення ROI може здійснюватись як на основі доходу до сплати податків та процентів за банківський кредит - ЕВІТ (earnings before interest and tax), так і на основі доходу після сплати податків, але до сплати процентних платежів, - ЕВІТ (1-П), де П виступає в якості ставки оподаткування згідно з законодавством. Однак частіше використовують величину доходу після оподаткування, оскільки вона більш точно характеризує прибутковість проекту.

Щодо величини інвестицій, рентабельність яких визначається, то в розрахунках використовують середнє значення вартості активів на початок і на кінець досліджуваного періоду.

Показник бухгалтерської рентабельності інвестицій розраховується як відношення середньорічного прибутку підприємства за бухгалтерською звітністю до середньої величини інвестицій. Формула для його визначення має вигляд:

Де ROI - рентабельність інвестицій.

ЕВІТ - доход підприємства до сплати податків та процентних платежів.

П - ставка оподаткування.

- вартість активів відповідно на початок і на кінець досліджуваного періоду.

При оцінці інвестиційних проектів розраховане значення ROI порівнюють із прийнятим для підприємства рівнем рентабельності. Проект вважатиметься економічно вигідним, якщо значення показника ROI перевищує величину рентабельності, прийняту інвестором. Крім того, цей метод використовується для порівняльної оцінки альтернативних варіантів вкладення капіталу. Проект можна вважати ефективним, якщо його ROI не менше ніж величина банківської облікової ставки.

Популярність цього методу обумовлена не лише простотою його застосування. При тому, що він не потребує проведення складної процедури дисконтування, величина ROI часто буває близькою до значення показника індексу рентабельності РІ, розраховувати який значно складніше (мова про нього піде пізніше). До того ж цей метод не тільки встановлює факт прибутковості проекту, але й оцінює ступінь цієї прибутковості.

Слабкі місця методу розрахунку ROI є зворотною стороною його переваг. По-перше, він не враховує зміни вартості грошей в часі. По-друге, він ігнорує можливість різної тривалості проектів. Наприклад, якщо інвестиції забезпечують отримання однієї і тієї ж величини доходу протягом 20, а не 5 років, то це ніяк не вплине на результати розрахунків. По-третє, розрахунки ROI носять показовий характер порівняно з іншими методами, визначення котрих здійснюється на основі грошових потоків, які включають в себе чисті доходи й амортизацію. У зв'язку з цим даний метод використовують при оцінці інвестиційних проектів, пов'язаних з розробкою фінансовими організаціями та банками нових видів послуг і операцій. Оскільки основними активами таких організацій є грошові кошти, розмір амортизації в даному випадку незначний і потреби в оборотному капіталі немає, то рішення, прийняті на основі ROI, не менш обґрунтовані, ніж рішення, прийняті з використанням методів дисконтування.

Період окупності РР (payback period) належить до найпростіших та найстаріших методів оцінки ефективності інвестиційних проектів. Він широко використовувався ще до того, як концепція дисконтування грошових потоків та витрат набула загального визнання як найбільш точна оцінка прийнятності інвестицій. Але і сьогодні цей метод широко використовується, оскільки він дає змогу отримати додаткову інформацію, що дозволяє знизити ризик невдалого вкладення фінансових ресурсів.

Період окупності - це період часу, протягом якого початкові вкладення та інші витрати, пов'язані з реалізацією інвестиційного проекту, покриваються сумарними результатами його здійснення.

Перед тим як розраховувати період окупності, необхідно визначити максимально допустимий період, з яким буде порівнюватись розрахований показник. При порівнянні альтернативних проектів за цим критерієм перевага віддається проектам з меншим періодом окупності.

Формула для розрахунку періоду окупності має вигляд:

Де РР - період окупності, років.

Іо - початкові інвестиції.

- величина грошових надходжень від реалізації інвестиційного проекту наростаючою сумою.

Застосування цього методу доцільне при дотриманні наступних умов:

Всі інвестиційні проекти, що порівнюються, повинні мати однаковий строк існування.

Після закінчення терміну окупності інвестор повинен отримувати приблизно однакові грошові надходження протягом усього строку існування інвестиційного проекту.

Проекти повинні пропонувати одноразове вкладення початкових інвестицій. Якщо інвестиції здійснюються протягом декількох періодів або перервне (а це часто буває на практиці), то застосування даного методу значно ускладнюється.

Широке розповсюдження періоду окупності як одного з основних методів оцінки інвестицій поряд з простотою розрахунку та ясністю для розуміння має ще одну перевагу. Він досить точно сигналізує про степінь ризиковості проекту. Адже чим більший період потрібен для повернення вкладених коштів, тим більше шансів виникнення несприятливої ситуації, яка може заперечити усі попередні аналітичні розрахунки. Тому в ситуаціях зі значним рівнем ризику в першу чергу слід звертатись до цього методу. Окрім того, чим коротший період окупності, тим більші грошові потоки надходять в перші роки реалізації проекту, а значить, тим більший рівень ліквідності має проект.

Разом з тим період окупності має й недоліки, оскільки ігнорує важливу обставину - зміну вартості грошей у часі, а також він не може служити мірилом прибутковості проекту, бо не враховує грошових потоків після того, як початкові інвестиції вже окупились.

Тому період окупності не рекомендується використовувати як основний метод оцінки ефективності інвестицій. Його застосовують у комплексі з іншими методами лише для отримання додаткової інформації. У такому разі даний метод є і практичним, і корисним. Слід зауважити, що вищевказаний недолік, а саме - неврахування зміни вартості грошей у часі можна ліквідувати. Для цього необхідно застосувати процедуру дисконтування.

Оскільки прості методи розглядають різночасові витрати та надходження як рівноцінні, їх використовують для наближеної оцінки у випадку великої кількості альтернативних проектів на стадії їх попереднього відбору.

Для більш точної оцінки ефективності інвестицій застосовують методи дисконтування.

Оцінка ефективності інвестицій із застосуванням концепції дисконтування

Концепція дисконтування є одним із ключових моментів у сучасній теорії фінансів і, як відомо, базується на врахуванні зміни вартості з плином часу.

Дисконтування - процес визначення теперішньої вартості майбутніх грошових надходжень за допомогою ставок дисконту.

Під ставкою дисконту (discount rate) мають на увазі ставку доходу, що використовується для перерахунку грошових сум, які підлягають сплаті або отриманню в майбутньому, в теперішню вартість.

Тому важливою і в той же час вкрай актуальною проблемою, яку необхідно вирішувати при оцінці ефективності інвестицій, є визначення ставки дисконту. Коректний вибір дисконтної ставки не тільки гарантує високу точність таких показників, як чиста теперішня вартість, індекс рентабельності, дисконтований період окупності та ін., а й забезпечує адекватність проведених розрахунків економічним умовам того ринкового середовища, в якому проект має бути втіленим.

Найчастіше цей показник береться без всякого обґрунтування або як найбільш типовий чи поширений (у цьому випадку він більше нагадує ставку дисконту, прийняту в зарубіжних методиках з інвестиційних розрахунків). Тим часом зрозуміло, що таке наближене значення коефіцієнта дисконтування впливає на результати стосовно точності, адже чутливість розрахунків до цієї величини досить велика.

Проте сучасна фінансово-економічна теорія має достатньо великий обсяг системних знань як щодо пояснення економічного змісту цього показника, так і щодо методики визначення ставки дисконту. В Україні проведення таких розрахунків значно ускладнюється (а часто буває неможливим) у зв'язку з нестачею інформації про стан ринку та іншими проблемами, пов'язаними з формуванням ринкової економіки. Тому доцільно розглянути найбільш поширені - класичні методи визначення ставки дисконту.

Модель оцінки капітальних активів (capital-asset pricing model - САРМ).

Суть методу САРМ зводиться до твердження, що будь-який інвестор прагне отримати додатковий доход порівняно з гарантованими доходами від безризикових цінних паперів (наприклад, від урядових облігацій). Додатковий доход являє собою не що інше як винагороду, яку інвестор отримує за те, що вкладає кошти в активи з більш високим рівнем ризику.

Згідно з САРМ додатковий очікуваний доход визначається на основі трьох складових: безризикової ставки доходу, ринкової премії за ризик і коефіцієнта бета. Математично модель виглядає таким чином:

Де r - очікуваний доход (ставка дисконту).

- безризикова ставка доходу.

- середньоринкова ставка доходу.

- коефіцієнт бета.

У західній практиці безризикова ставка доходу визначається, як правило, на основі ставки доходу по довгострокових (понад 10 років) урядових облігаціях. Такий вибір обумовлений тим, що довгострокові урядові облігації характеризуються низьким рівнем ризику неплатоспроможності та високим степенем ліквідності. Окрім того, при визначенні ставки доходу по цьому виду цінних паперів враховується довготривалий вплив інфляції. Так, у європейських країнах номінальна ставка доходу по довгострокових урядових облігаціях терміном погашення 10 років знаходиться в межах 4-8% річних, а реальна (тобто з урахуванням інфляції) - 3-6%.

У державах з нестабільною грошовою одиницею і незбалансованим бюджетом описаний підхід застосувати неможливо, оскільки цінні папери деноміновані у національній валюті і частка ризикової складової в нормі доходу по цих паперах дуже велика. Тому безризикову ставку доходу в Україні можна визначати на основі:

1 Ставки безризикових активів західних країн плюс ризик України.

2 Ставки по короткострокових депозитах вітчизняних банків, деномінованих у ВКВ.

3 Ставки ОВДП (облігацій внутрішньої державної позики). Перший підхід є обґрунтованим лише для іноземних інвесторів, оскільки українські інвестиції в іноземні державні цінні папери навряд чи є реальною альтернативою. Крім того, методи розрахунку компенсації за ризик України є штучними і недосконалими.

Другий підхід має два недоліки: по-перше, валютний депозит не є реальною альтернативою, і по-друге, він не дозволяє очистити безризикову ставку від премії, пов'язаної з тим, що депозити мають обумовлений період повернення.

Третій підхід не надто поширений, оскільки вимагає коригування ставки доходу ОВДП на індекс інфляції та ризикову інфляційну премію, які є досить високими і не можуть бути надійно оцінені у зв'язку з розбіжністю у поглядах щодо визначення інфляції (за курсом 8KB чи за офіційним індексом інфляції), відсутністю чіткого уявлення про рівень ризикової інфляційної премії, а також ненадійністю прогнозів про розмір інфляції у національній валюті. Відтоді, як у серпні 1998 року суспільство усвідомило, що ОВДП є більш ризиковими, ніж банківські депозити, цей підхід взагалі не використовується.

За таких умов найменше недоліків має другий підхід. Саме тому як безризикову найбільш доцільно використовувати ставку по короткотермінових депозитних вкладах, деномінованих у DKB.

Ринкова премія () являє собою додатковий доход (порівняно з безризиковою ставкою доходу), який інвестор отримує як компенсацію за додатковий ризик, пов'язаний з інвестуванням в акції компанії. Зазвичай щоб визначити величину ринкової премії, зіставляють доходи на ринку цінних паперів з доходами від безризикових інвестицій у ретроспективs за досить тривалий період часу (20-50 років). Так, величина ринкової премії у західноєвропейських країнах знаходиться у середньому в межах від 8% до 10%.

Коефіцієнт показує нестійкість цін на акції конкретної компанії порівняно зі змінами на фондовому ринку в цілому, для всіх зареєстрованих компаній, які, власне, і формують ринок.

Коефіцієнт визначається за формулою:

Де cov (r, rm) - коваріація між доходом на акції компанії та середнім доходом на ринку цінних паперів.

Var (rm) - варіація середнього доходу акцій на ринку.

називають коефіцієнтом чутливості, оскільки він характеризує ступінь ризику інвестування в акції компанії порівняно з ризиком інвестицій у ринковий портфель: якщо 1, то ризик високий, якщо 0 1, то ризик менший порівняно з середнім на ринку.

По суті, коефіцієнт р визначає ступінь чутливості конкретної компанії до дії факторів, які формують так званий систематичний, або недиверсифікований ризик. Систематичний ризик - це ризик, характерний для всього ринкового середовища, в якому функціонують усі без винятку компанії. Він обумовлений дією макроекономічних та політичних факторів (наприклад, ростом чи зниженням процентної ставки, інфляцією, змінами в політиці уряду тощо).

Найбільшою складністю, яка виникає при застосуванні методу САРМ, є визначення коефіцієнта . У зарубіжній практиці прийнято використовувати -коефіцієнти компаній-аналогів, акції яких активно котуються на фондовій біржі, або середнє значення коефіцієнтів декількох компаній-аналогів. При цьому аналог повинен бути максимально наближеним до оцінюваної компанії перш за все з точки зору чутливості до дії факторів систематичного ризику. Особливо важливими є галузеві ознаки, масштаби бізнесу, обсяг ринку збуту, стадія розвитку компанії, ступінь стабільності доходів.

Однак навіть в умовах розвинутого ринку не завжди є можливість вибрати компанію-аналог чи отримати інформацію про її коефіцієнт . Крім того, -коефіцієнти можуть бути нестійкими, тому за допомогою минулих періодів неможливо достовірно прогнозувати майбутнє.

Модель САРМ враховує тільки систематичний ризик, чого для західних компаній цілком достатньо. В Україні підприємства характеризуються відносно високим рівнем спеціалізації, тому необхідно додатково оцінювати й несистематичний (специфічний) ризик.

У той же час у західних країнах для визначення ставки дисконту найчастіше використовують саме модель САРМ, і, як показує практика, результати, отримані цим методом, рідко суперечать здоровому глузду. В Україні такий підхід знайде практичне застосування при достатньо розвинутому фондовому ринку.

13 Реальна ставка процента – це процент, що позичальники платять мовою реальних товарів та послуг. Вона дорівнює номінальній (або грошовій) ставці процента мінус темп інформації.

З’ясуємо це на прикладі. Нехай ставка та темп інфляції становлять по 20%. Якщо ви берете у позику 1000 дол. Сьогодні, тПро наступного року зобов’язані повернути 12000 дол. Проте внаслідок інфляції реальна вартість 1200 дол. Наступного року буде такою самою як 1000 дол. Цього року. Отже, насправді, ви повертаєте борг на ту суму реальних благ. У цьому випадку процентна ставка мовою реальних товарів (реальна ставка процента) дорівнює нулю, а не 20%.

Реальна процентна ставка коригує номінальну процентну ставку на темп інфляції. Отже, реальна процентна ставка дорівнює номінальній процентній ставці мінус тем інфляції. Коли приймаються інвестиційні рішення, реальна процентна ставка особливо важлива.

Отже альтернативною вартістю інвестицій є процентна ставка – ціна одиниці фінансових ресурсів, що використовуються протягом року. Процентна ставка вимірюється у частках від одиниці або у відсотках.

ВИСНОВОК:

Я побачила, що розмір споживання та інвестицій може коливатися з року в рік, а коливання інвестицій бувають дуже різкими. Це означає, що загальний потік видатків у доларах (сукупний попит) не гарантує усталеного зростання з року в рік.

Відповідно до загальноприйнятих стандартів інвестиція визначається доцільною коли показник чистого сучасного значення більший від нуля, а внутрішня норма доходності вища від вартості капіталу. Для того, щоб не помилитися в розрахунках цих показників, сформулюємо принцип, узгодження процедури переказу грошового потоку і розрахункової ставки дисконту. Сутність принципу полягає в тому, що прогноз грошового потоку й оцінка вартості капіталу, прийнята як показник дисконту, мають бути зв’язані у вигляді єдиної розрахункової схеми. Цей принцип для новачка у використанні технології інвестиційного планування, роль своєчасного обмежувача, який не дасть йому помилитися.

Збільшення капітальних запасів у виробника відбувається завдяки інвестиціям. Інвестиції – процес створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до зміни у запасах капіталу. Джерелом інвестицій є заощадження економічних агентів, зокрема позичкові ланки, які утримуються у домогосподарств за рахунок заощаджень. Гроші, позичені для інвестицій, мають повернутися вкладникові з прибутком.


коломиец наталья гомеопат отзывы
  • Меню